Курсовая работа: Пережитки язичництва в культурі Київської Русі Х-ХІІІ ст.

Вивчення пережитків язичництва в культурі Київської Русі Х-XIII ст. дозволяє зрозуміти, як стародавні вірування та практики впливали на формування нової релігійної і культурної ідентичності. З прийняттям християнства в 988 році, язичницькі традиції продовжували існувати, адаптуючись до нових умов і змішуючись із християнськими елементами. Це свідчить про глибину коренів стародавніх вірувань у свідомості людей того часу.

По-перше, важливим аспектом є свята та обряди. Багато язичницьких свят були реінтерпретовані або перейменовані, щоб відповідати християнським традиціям. Наприклад, відзначення весняного свята весняного рівнодення, яке було традиційним для язичників, перейшло у християнську Пасху. Обряди, пов’язані з обробітком землі, родючістю, шануванням природи, збереглися у формі нових релігійних ритуалів, але своє коріння мали в язичницьких віруваннях.

По-друге, народна культура також стала ареною злиття стародавніх звичаїв і нових вірувань. Образи язичницьких богів, таких як Перун або Мокоша, поступово трансформувалися, перетворившись на символи, які сприймалися в новій культурній системі. Літературні твори того часу, зокрема літописи, містять згадки про стародавні вірування, вказуючи на їхнє місце у суспільному житті.

Третім важливим аспектом є роль фольклору, який зберігав язичницькі мотиви і символіку у казках, піснях та легендах. Ці усні традиції стали місткою формою передачі культурної пам’яті, а також способом збереження ідентичності в умовах християнського впливу.

В цілому, пережитки язичництва в культурі Київської Русі Х-XIII ст. свідчать про складний процес взаємодії між давніми та новими віруваннями, де традиції не зникали, а трансформувалися, продовжуючи жити в усвідомленні народу. Цей синкретизм формував основи національної ідентичності, відбиваючи глибокі зв’язки між соціумом та його культурним спадком.